I want to tell you about Tanya Biloshapka, our volunteer who lives in Borodyanka, 40 km from Kyiv. For 3.5 years now, Tanya has been serving her grandparents in need with help.

There is a large room in her house, which she used to meet with widows, where there was always a cozy atmosphere.Tanya prepared food to treat grandmothers, organized small entertainments, such as: making homemade paper, beads, painting. The grandmothers also had beauty days, to which they invited a masseur, made face masks, manicures, in addition, Tanya served as a hairdresser.

She herself writes and sings songs with her grandmothers, and invites various talented people to be part of the ministry.

 

However, the quiet measured life for all who live in Borodyanka changed on February 24… Here is what she says about her experiences…

 

 

“On February 24, my daughter from Kyiv called and said that something had flown near their house (a rocket). “Mom, the war has begun!”. It was about five o’clock in the morning. I called my friend Irina, who lives nearby. I had to go to the store and withdraw cash. The day seemed long – people were buying groceries, long queues at ATMs. But in general, Borodyanka was quite calm. I was not going to go anywhere, because there was nowhere to go and there was no desire to leave my hometown either.

 

On February 25, shots were heard near Borodyanka near Gostomel and Vasylkiv. In the evening the sky turned red. The constant rumble… was scary.

 

On February 26, an acquaintance called because the roar of cars and heavy machinery was approaching. The noise was getting closer and closer. On the same day, Russian tanks and military vehicles began to drive along the main street… At first there were not many of them, but the next day, February 27, large convoys of military equipment entered our town.

We sat in the cellar under the house with friends. There were four of us women. The whole earth trembled beneath us. When I went outside, I thought it was snowing, in fact it was the ashes of houses being destroyed by the Russian military. In the evening the sky was very clear and starry, there was silence. But this silence was extremely terrible. I saw a glowing line in the sky, it was moving towards Kyiv. Then I was told it was a rocket.

 

We woke up very early on February 28. We had two dogs. One was in the cellar, and the other did not want to go down there. We cooked porridge for them. I approached the window overlooking the road. Before me was a picture from World War II: tanks, on them sat 5-6 soldiers in dark green uniforms. They were driving, followed by a convoy of fuel trucks. At this time, my friend noticed that the column began to turn. It took place right next to our backyard. The Russian military sent a tank barrel to the house. We all quickly jumped to the cellar. At about 8:30 a.m., three shots were heard. The third shot hit our house, stones fell on the ice of the cellar and water poured out. We realized that the pipes of the heating system were broken and the water began to flow directly at us. We waited a bit and realized we needed to run away.

When I raised the ice a little to create a crack, I saw a neighbor’s house, because a big hole appeared in the wall of my house, the rooms were destroyed. I went out to see if the soldiers had left. Tanks kept going, followed by machine guns, they kept firing at houses. Later it calmed down, we decided to hide in a neighbor’s house. At that time it was still intact, only windows and doors were damaged by the blast.

They started to get out, looking for their backpacks with documents and a dog that remained in the room where the shell hit. At that moment, a friend who lived in a nearby five-story building came running. Everyone pulled backpacks out from under the rubble, but the dog could not be found. We went to ask a neighbor in the cellar. At that moment, a dog ran and miraculously jumped out of the room during the shelling. Very grateful to God for my neighbor who made us tea, we rested, had time to remove some glass from the windows in the house. Soon they heard again that a column with the Russian military was approaching. We went down to the cellar, where the generator was, charged the phones. A neighbor went out into the yard to see what was happening, immediately returned and said to run away, because his house is burning right above us. There was a gas cylinder near the cellar. We ran to my garden and hid behind a hut. A friend who is versed in military affairs ran in and hid us behind a metal barrel because of heavy shelling of the territory. There we waited and ran into the basement of a five-story building. In the evening I returned to my broken house to get blankets and warm clothes. It was very scary. We recognized the sound when the tank fires and where it is located. 

But the worst was yet to come – when the planes were bombed. Even people who were not believers shouted, “Pray!” We just stood in that basement and prayed, “Lord, forgive and have mercy on us!” Out of fear, everything was reduced inside the body. Fear very shackles a person… There we seem to have spent three or four days. A neighbor brought food. No one dared to go to Central Street, because the Russian military could go at any moment, the soldiers began to enter the houses… We did not believe that we could get out of this basement. When the planes started bombing, people fled from Borodyanka. A woman with a small child in her arms came to us from the city center. Without anything.

It was scary all day, it was dark… you couldn’t turn on the light. Even when we came out of the basement, the lanterns shone only under our feet. On February 28, the occupiers hit the power poles, so the light disappeared. There was gas. I remember when a woman brought hot tea to the basement. It was the most delicious tea, it was hot. After a while people started to run away, we waited for them to take us away as well. A car pulled up and there were two empty seats left, but the woman who was with us lay down on the floor and said she was not going anywhere.

In time, another car pulled up, but there was no room. Thoughts I said goodbye to my daughter many times… On March 2 or 3 the car arrived again, I recognized the driver who took people out of Borodyanka by public transport. We were warned that you can’t get on buses, you can only go to people we know. We sat down, each with one backpack. They threw everything away as much as possible, because they thought we would run away on foot. The driver allowed the dogs to be picked up. Broken vehicles and burnt tanks stood in the streets. On the way we stopped to pick up children and the elderly.

We were taken to the neighboring village – Zagaltsi, fed and then taken to Piskivka, where we licked for 1 night. Then there were Rivne and Ternopil.

Now we are far from home. The Lord saved our lives. I am grateful to Him for the opportunity to live. And we will definitely return home. Thank you to my Savior Jesus Christ for everything! ”

Now Borodyanka is coming back to life, people are coming, shops are opening. Our ministry to widows is also involved.

 

Хочу розповісти про Білошапку Таню – нашого волонтера,  яка проживає в місті Бородянка, що розташоване 40 км від Києва. Вже 3,5 роки Таня з великим серцем служить бабусям і дідусям, які потребують допомоги. 

У її будинку є велика кімната, яку вона використовувала для зустрічей із вдовами, де завжди панувала затишна атмосфера. Таня готувала їжу, щоб пригощати бабусь, організовувала невеликі розваги, такі як: виготовлення саморобок  з паперу, намистин, розфарбовування. Також у бабусь були дні краси, на які запрошували масажиста, робили маски для обличчя, манікюр, крім того Таня служила своєю професією перукаря. 

Сама вона пише та виконує разом з бабусями пісні, також запрошує різних талановитих людей, щоб вони  могли бути частиною служіння.

Проте тихе розмірене життя для всіх, хто живе в Бородянці, змінилося 24 лютого… Ось що вона сама розповідає про пережите…

«24 лютого зателефонувала моя дочка з Києва і сказала, що в них пролетіло щось біля будинку (ракета). «Мамо, почалася війна!”.  Це було десь о п’ятій годині ранку. Я зателефонувала своїй подрузі Ірині, яка живе неподалік. Потрібно було йти в магазин та знімати готівку. День видався довгим – люди скуповували продукти, великі черги до банкоматів.  Але вцілому в Бородянці було досить спокійно. Я не збиралася нікуди виїжджати, бо не було куди та і  бажання покидати рідне містечко також не було.

25 лютого почули  постріли поблизу Бородянки в стороні Гостомеля та Василькова. Ввечері  небо ставало червоним. Постійний гул… було страшно. 

26 лютого зателефонувала знайомій, бо гул машин і важкої техніки наближався. Шум наближався дедалі ближче і ближче. Цього ж дня по центральній вулиці почали їздити російські танки та військові машини… Їх спочатку було не дуже багато, але наступного дня, 27 лютого в наше містечко зайшли великі колони військової техніки. 

Ми сиділи в погребі під будинком з подругами. Нас було четверо жінок. Вся земля здригалася під нами. Коли я вийшла на вулицю,  подумала, що йде сніг, насправді то був попіл від хат, які знищували російські військові. Ввечері небо було дуже ясне і зоряне, настала тиша. Але ця тиша була надзвичайно страшною. На небі побачила лінію, що світилася, вона рухалася в сторону Києва. Потім мені сказали, що то була ракета. 

28 лютого прокинулися дуже рано. З нами було дві собаки. Одна перебувала в погребі, а інша ніяк не хотіла  туди спускатися. Ми зварили для них кашу. Я підійшла до вікна, яке виходило дорогу. Переді мною постала картина із Другої Світової війни: танки, на них сиділо по 5-6 солдат в темно-зеленій формі. Вони їхали, а за ними йшла колона бензовозів. У цей час моя подруга помітила, що колона почала розвертатись. Це відбувалося прямо поруч з нашим подвір’ям біля будинку.  Російські військові направили на будинок дуло танку. Ми всі хутко стрибнули до погреба. Приблизно о 8:30 почули три постріли. Третій постріл поцілив у наш будинок, на ляду погреба посипалось каміння і полилась вода. Ми зрозуміли, що перебито труби опалювальної системи і вода почала текти прямо на нас. Ми почекали трішки і зрозуміли, що потрібно тікати.

Коли я трішки підняла ляду, щоб утворилася щілина, то побачила хату сусіда, оскільки в стіні мого будинку з’явилася  велика діра, кімнати були зруйновані. Я вилізла, щоб перевірити чи від’їхали військові. Танки продовжували їхати, за ними машини з кулеметами, вони продовжували стріляти по будинках.  Пізніше затихло, ми вирішили переховатися у сусідській хаті. На той час вона ще була ціла, вибуховою хвилею були пошкоджені тільки вікна та двері . 

Почали вилазити, шукати свої рюкзаки з документами і собаку, яка залишилася в кімнаті, в яку потрапив снаряд.  В цей момент прибігла подруга, що жила в п’ятиповерхівці неподалік. Всі разом витягли з під завалів рюкзаки, але собаку не змогли знайти. Пішли проситися до сусіда  в погріб. У цей момент прибігла собака, яка чудом вискочила з кімнати під час обстрілів. Дуже вдячна Господу за мого сусіда, що зробив нам чай, ми перепочили, встигли трохи поприбирати скло від вікон у будинку. Невдовзі знову почули, що наближається колона з російськими військовими. Спустилися в погріб, де стояв електрогенератор, зарядили телефони. Сусід вийшов на двір, щоб подивитися, що відбувається, одразу повернувся і сказав тікати, бо горить його хата прямо над нами. Біля погреба стояв газовий балон. Ми вибігли до мене на город та сховалися за клунею. Прибігла подруга, яка розбирається у військовій справі, заховала нас за металеву бочку, бо почалися сильні обстріли території. Там ми перечекали і перебігли у підвал п’ятиповерхового будинку. Увечері я повернулася до свого розбитого будинку, щоб взяти ковдри і теплі речі. Було дуже страшно. Ми впізнавали звук, коли стріляє танк і де приблизно він знаходиться. Але найстрашніше було попереду – коли бомбардували літаки. Навіть люди, які не були віруючими, кричали: “Моліться!”. Ми просто стояли в тому підвалі і молилися: “Господи, прости і помилуй нас!”. Від страху все зводило всередині в тілі. Страх дуже сковує людину… Там ми, здається, провели тричі або чотири доби. Сусід приніс поїсти. На вулицю Центральну вже ніхто не наважувався йти, бо російські військові могли їхати в будь-який момент, солдати почали заходити до хат… Ми не вірили, що зможемо вибратися з цього підвалу. Коли літаки почали бомбити, то люди тікали з Бородянки. Одна жінка з маленьким дитятком на руках прийшла до нас з центру міста. Без нічого. 

Всі дні було страшно, темно… не можна було вмикати світло. Навіть коли ми виходили з підвалу, то ліхтариками світили тільки під ноги. Ще 28 лютого окупанти влучили в стовпи електропередач, тому зникло світло. Газ був. Памʼятаю, коли в підвал одна жінка принесла гарячого чаю. Це був найсмачніший чай, він був гарячий. По трохи люди почали тікати, ми чекали, що нас теж заберуть. Під’їхала машина, в ній залишалося два вільних місця, але жінка, що була з нами,  лягла на підлогу і сказала, що нікуди не поїде.

З часом під’їхала ще одна машина, але місця не було. Думками я багато разів попрощалася зі своєю донькою…  2 чи 3 березня приїхала знову машина, я впізнала водія, який вивозив людей з Бородянки на міському транспорті. Нас попередили, що не можна сідати в автобуси, можна  тільки до тих людей, яких знаємо. Ми сіли, маючи кожен один рюкзак. Максимально повикидали все, бо думали, що будемо тікати пішки. Водій дозволив забрати собак. По вулицях стояла розбита техніка, обгорілі танки. По дорозі заїхали забрати дітей та людей похилого віку. 

Нас відвезли в сусіднє село – Загальці, нагодували і далі повезли в Пісківку, де ми зализались на 1 ніч. Потім було Рівне та Тернопіль. 

Зараз ми далеко від дому. Господь зберіг нам життя. Я вдячна Йому за можливість жити. І ми обов’язково повернемось додому. Дякую моєму Спасителю Ісусу Христу за все!”

Нині в місто Бородянка повертаються до життя, приїжджають люди, відкриваються магазини. Наше служіння вдовам також бере у цьому участь.